Вірш улюбленого поета!

Ой ні, ще рано думати про все. Багато справ ще у моєї долі. Коли мене снігами занесе, тоді вже часу матиму доволі. А поки що — ні просвітку, ні дня. Світ мене ловить, ловить... доганя! Час пролітає з реактивним свистом. Жонглює будень святістю і свинством. А я лечу, лечу, лечу, лечу! — Григорій Савич! — тихо шепочу. Минає день, минає день, минає день! А де ж мій сад божествених пісень? Он бачиш, хто сидить в тому саду? Невже я з ним розмову заведу? Невже я з’їм те яблуко-гібрид, що навіть дух його мені набрид?! ...Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі закам’янів. — Біда,— каже Григорій Савич.— Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч, що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся від постаменту, та й підемо. ...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним. Шепоче ліс: — Жива із кам’яним! — Диви, дива! — Дивується трава.— Він кам’яний, а з ним іде жива! І тільки люди зморщили чоло: — Не може бути, щоб таке було. Та їх давно вже хтось би зупинив! ...Тим часом ми проходимо крізь час. Він твердо ставить кам’яну стопу. Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу. Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти. Ми є тому, що нас не може бути.

«Ой ні, ще рано думати про все…» Ліна Костенко